Кожен рибалка знає, як виглядає ідеальний збір додому. Сонце повільно котиться за обрій, фарбуючи воду в золотаві відтінки. Ти неквапливо миєш садок, протираєш ганчіркою бланки вудилищ, акуратно, кільце до кільця, складаєш монтажі в рідні коробки. Речі лягають у багажник як блоки в Тетрісі — ідеально, зазорець до зазорця. Ти заварюєш фінальну каву з термоса, робиш глибокий вдих і рушаєш додому, сповнений дзену та внутрішнього спокою.
Гарна картинка, правда? Так от — забутьте її. Бо реальне рибальське життя зазвичай коригує цей сценарій за допомогою ураганного вітру, раптової зливи, багнюки по коліна і закону Мерфі, який на водоймі працює з подвоєною силою.
Сьогодні я хочу щиро розповівти про те, як романтичний виїзд за лічені хвилини перетворюється на першокласний екстремальний дурдом.
Раптовий Армагеддон: Коли синоптики знову пожартували
Це був звичайний липневий виїзд на вихідні. Прогноз погоди у смартфоні світився оптимістичним сонечком і обіцяв «мінливу хмарність без опадів». Навіть легкий вітерець мав дути в правильному напрямку. Ми з кумом розставили табір, закинули снасті, зварили уху й приготувалися до нічного кльову коропа.
Близько одинадцятої вечора небо на обрії раптом почало підмигувати зловісними спалахами. Через пів години стало зрозуміло: «мінлива хмарність» перетворюється на тропічний тайфун. Вітер піднявся такий, що наш великий рибальський зонт, забитий у землю на пів метра, вирвало з корінням і понесло в бік сусіднього села як перекотиполе.
— Куме, тікаємо, бо нас тут і поховає! — прокричав я крізь гуркіт грому, коли перші краплі розміром із перепелине яйце забарабанили по голові.
І тут почалася вона — евакуація наосліп.
Стадія перша: Збори в режимі панічної атаки
Коли починається справжня злива, твій мозок миттєво втрачає здатність до логічного структурування речей. Ти просто хапаєш усе, що бачиш, і кидаєш у бік машини.
Першим постраждав налобний ліхтарик. Точніше, він просто вимкнувся в найвідповідальніший момент, бо я забув його зарядити. Наступні дві хвилини я намагався підсвічувати собі екраном телефона, затиснувши його зубами. Телефон, звісно ж, вислизнув і впав у свіжозамішане відро з прикормкою «полуниця-конопля». Намацувати гаджет у суміші липкого ліквіду, кукурудзи та глини в повній темряві під стіною дощу — це окреме задоволення.
Тим часом кум намагався скласти короповий намет. Сучасний намет збирається легко, якщо читати інструкцію в теплий сонячний день. Але коли його розпирає шквальний вітер, він перетворюється на скажене вітрило. В якийсь момент я повернувся і побачив, як кум, заплутавшись у розтяжках і куполі, бореться з наметом, наче з гігантським восьминогом, і при цьому голосно згадує всіх святих.
Кілки для вудилищ намертво засіли в розмоклій глині. Замість того, щоб акуратно їх витягти, я почав рвати їх із землі з такою силою, що один кілок вискочив і з розмаху вліпив мені по лобі. Свіжа гуля миттєво прикрасила моє обличчя, додавши зборам особливого мілітарного шарму.
Мокрий, брудний намет, який у сухому стані важить 5 кілограмів і компактно лежить у чохлі, зараз розпух до розмірів дорослої свині, став слизьким і в жоден чохол лізти не збирався. Ми просто запхали це мокре чудовисько на заднє сидіння машини прямо на чисті чохли. Естетика? Забудьте, головне — вижити.
Кульмінація: Де ключі?
Через сорок хвилин цього пекла ми стояли біля машини. Мокрі до трусів, брудні, втомлені, але горді — всі снасті, хоч і впереміш, були закидані в багажник. Залишилося тільки сісти в теплий салон, увімкнути пічку на максимум і рушити додому.
Я підхожу до водійських дверей. Тягну за ручку. Закрито. Автоматично ляскаю себе по кишенях штанів. Пусто. Ляскаю по кишенях куртки. Пусто.
— Куме… А де ключі від машини? — тихо запитую я, відчуваючи, як по спині пробігає зовсім не дощовий холодок. — Ти що, жартуєш? Вони ж у тебе були! — кум зупиняється з оберемком брудних чобіт у руках.
Починається друга серія нашого марлезонського балету. Уяви ситуацію: ніч, стіна зливи, навколо багнюка, а ми з кумом повзаємо на колінах по нашому колишньому сектору, просіюючи пальцями мокру траву і болото в пошуках маленького брелока.
— Може, ти їх у багажник кинув, коли речі складав? — припускає кум.
Ця думка змушує серце впасти ще нижче. Щоб перевірити це, нам довелося повністю розвантажити багажник. Усі сорок кілограмів мокрих сумок, чохлів, відер і того самого намету-свині знову опинилися на землі під зливою. Ключів у багажнику не було.
Ми повзали ще хвилин п’ятнадцять. Я вже подумки викликав евакуатор або таксі з Києва за космічні гроші, щоб мені привезли дублікат. І тут кум каже: — Слухай… А що це в тебе в лівому чоботі муляє?
Я запускаю руку всередину свого правого заброди і… о чудо! Ключі якимось дивовижним чином вислизнули з кишені куртки прямо в халяву чобота, коли я нагинався за черговим кілком.
Емоції в той момент передати важко. Це був одночасно і дикий сміх, і бажання втопити ці чоботи прямо в ставку.
Стадія прийняття та тепла ванна
Речі в багажник ми вже не складали. Ми їх туди просто забивали ногами, як сіно в стодолу. Снасті хрустіли, котушки билися об відра, але нам було байдуже. Коли машина нарешті рушила з місця, колеса довго буксували в прибережній каші, розкидаючи фонтани грязюки, але повний привід усе ж витягнув нас на асфальт.
О четвертій ранку я нарешті зайшов у свою квартиру. Вигляд у мене був такий, наче я щойно повернувся з кастингу на роль у фільмі про виживання в джунглях Амазонки: обличчя в грязюці, на лобі гуля, від одягу тхне полуничним ліквідом та річковою тиною.
Я набрав повну ванну гарячої води, ліг, заплющив очі й відчув, як тепло нарешті повертається в тіло. Мізки були абсолютно чистими. Жодна робоча проблема, жоден дедлайн чи побутовий клопіт не могли пробитися крізь цей залізобетонний спокій людини, яка пройшла нічний Армагеддон.
Я посміхнувся, виліз із ванни, взяв телефон і написав у Viber куму: «Слухай, там на наступні вихідні знову дощ обіцяють. Поїхали на той самий сектор? Короп точно вийде кормитися!».
Бо ми, рибалки — дивні люди. Ми готові терпіти будь-які безглуздя, втрачати ліхтарики й шукати ключі в чоботях, аби хоч на кілька годин вирватися туди, де над водою піднімається ранковий туман, а на род-поді чекає свого часу той самий трофей.
